Хто не в схованці, я не винна

я не винна

Тіфлокоментар: на фото Світлана йде по тротуару. Попереду біла тростина, яка визначає перешкоди на дорозі. Позаду коляска, в якій сидить малюк. Родина вирушила на прогулянку

«Хто не в схованці, я не винна», –  частісінько думаю я, коли йду по вулиці з тростиною та  Андрійком. Влітку я писала, як гуляла з сином надворі за допомогою слінгу, виконуючи рекомендації педіатра з приводу ранкових сонячних прогулянок в мереживній тіні. Тоді я обмотувалася шарфом, садила туди Андрійка, й тупала до зручної лавки під горіхом. Там, вийнявши малюка з слінгу, тримала його на руках, таі він солодко спав у тіні. Потім назад замотувала його в шарф та поверталася додому.

Зазвичай, на прогулянки для «дихнути свіжого повітря», ми ходимо усією родиною. Але взимку світловий день короткий, та поки наш тато повертається додому з роботи, нам частіше доводиться гуляти вже в сутінках, а деколи і зовсім по темряві. Погодьтеся, що в рідкісні сонячні дні дуже прикро сидіти вдома. Тому я призвичаїлася витягувати коляску з будинку самостійно. В принципі, тут мені здивувати нічим, адже подібним чином коляску по кількох сходинках свого під’їзду спускають усі мами, не залежно від того, бачать / чують вони чи ні. Але, сам процес прогулянки передбачає декілька цікавих нюансів.

Хто не в схованці, я не винна

Тіфлокоментар: звичайний під’їзд багатоповерхового будинку. Світлана тягне коляску сходами донизу

По-перше, я не гуляю з сином в тому сенсі, в якому це прийнято розуміти: ходити з коляскою й намотувати кола по району. Це зовсім не обов’язково, а в моєму випадку ще й небезпечно. Ми, як і влітку, сидимо з Андрійком на лавці під горіхом. Тільки син спить не в мене на колінах, а в прогулянковому кріслі. Бо, якщо він не спить, то категорично не згоден стояти на місці, малюк бажає постійної зміни пейзажу. Тому, я для себе вирішила, що, якщо вже дитині потрібно отримати свою порцію свіжого повітря, не в кватиркових обсягах, чому б це не зробити, коли він спить. Таким чином, якщо пощастить, ми зможемо удвох гуляти з Андрійком досить тривалий час.

Сидячи на лавці, я приділяю увагу своєму телефонові: балакаю із подругами, слухаю книгу, бавлюся  улюбленою грою «Слова із слова». Там потрібно скласти найбільшу кількість маленьких слів із слова з дев’яти літер. Мене ця гра не аби як займає. Ніколи не думала, що з слова «кінотеатр» або, наприклад, «бухгалтер», можна скласти так багато інших слів.

Добираюся я до нашого пункту призначення наступним чином: в правій руці тримаю тростину, лівою рукою тягну коляску, за спиною. Андрюша, звичайно ж, пристебнутий, щоб уникнути будь-яких несподіванок. Природно, що я рухаюся із набагато меншою швидкістю, ніж та, яка мені звична. Ну і, звичайно ж, встановлюю прогулянковий блок так, щоб малюк був до мене обличчям. Так мені легше почути, коли він дасть про себе знати, простіше виявити рух в колясці, а йому спокійніше, коли він відкриває очі та бачить маму. І ось я йду  по двору, рішуче розсікаю повітря тростиною, щоб не вписатися випадково в припарковану машину або сміттєвий контейнер,та й  не переживаю, якщо когось зачеплю. Адже, хто не в схованці, я не винна.

А коли мені потрібно відправитися  по термінових справах, я саджу Андрійка в ерго-рюкзачок, та швиденько топаю, знову-таки, активно розмахуючи тростиною. За допомогою останньої дії, мені вдається досягти двох цілей: не збитися з маршруту ї не підпустити до себе близько чужих. З ерго-рюкзаком принципово ходжу тільки в плюсову температуру, по-перше, щоб уникнути занадто контрастних перепадів тепла і холоду, а, по-друге, ожеледі. В морозні дні ми з сином удвох, або вибираємося ненадовго посидіти у дворі, або залишаємося вдома ї радіємо теплу, яке дарує нам опалення, чай та наші люблячі серця.

Авторка: Світлана Стрельцова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *