На порозі реальних труднощів

На порозі реальних труднощів

Тіфлокоментар: на фото малюк. Він стоїть, спираючись на диван. Він дивиться на того, хто його фотографує, та завзято сміється

До семи місяців, родичі, за підказкою батьків, подарували Андрійкові стільчик для годування. Ми вибрали дерев’яний, який окремо розкладається на стілець та стіл. У такому вигляді Андрюша зможе грати за ним, коли підросте. А поки, це звичайне високе сидіння, що дозволяє синові відчувати себе рівноправним співрозмовником за обіднім столом.

На порозі реальних труднощів

Тіфлокоментар: на фото Андрейка, він сидить всередині стільця для годування. У одній руці брязкальце (тягнеться до рота), інша – лежить на стільниці. Дитина весло посміхається, хитро примружив оченятка

Цілий місяць Андрійко самозабутньо плескав долонями по маленькій стільниці, недвозначно даючи зрозуміти, хто в домі господар, хто визначає загальний настрій і поведінку. Мама набула цілих п’ять тижнів радості вільних рук та можливості займатися своїми справами. Спілкуючись з сином, я могла приготувати нехитрий обід, помити посуд, попити чай та інше. Поки одного разу, відлучившись на пару хвилин, відкрити двері гостям, я побачила, як Андрійка стоїть у стільчику, гратє фіранкою та весело щебече.

Наступного дня  Андрійко вирішив показати дорослим свої нові можливості. Ми вчотирьох сиділи за столом, а Андрійко в своєму стільчику. Ніхто не зрозумів, як це сталося, чоловік щось читав у телефоні, але піднявши очі, виявив Андрійка на столі, у себе під носом, який, стоячи рачки, готувався вихопити в нього телефон.

Тепер стільчик стоїть в кухні, постійно пересувається з місця на місце, й майже не потрібний. Так, лише іноді, якщо Андрійкові зовсім сумно чекати в кімнаті, поки батьки поїдять, ми садимо його в стільчик, вручаємо печево й вечеряємо. Звичайно, при цьому по черзі, тримаємо Андрійка за ногу, щоб не вибрався зі стільця. Адже він може це зробити за мить. Хтось із знайомих запевняв, що досить лише дивитися за малюком, не обов’язково тримати, адже видно ж, коли він збирається вставати, тоді, мовляв, і страхуй. Та це ми вже проходили, дякуючи Богові, що за ноги встигли нашого хлопчиська зловити.

Бабусі радять, з метою полегшення для мами, посадити Андрійка у ходунки. Але, порадившись із невропатологом та масажистами, ми вирішили цього не робити.

Ходунки – це послаблення для батьків, але вони не несуть ніякої користі для дитини, одну лише шкоду: м’язи спини не працюють, неправильна постановка стопи, відсутність необхідності вчиться групуватися при падінні, ведмежа послуга вестибулярному апарату. Таким чином, чим довше дитина буде повзати, тим краще сформується його хребет, і тим менше відповідних проблем будуть турбувати його у подальшому житті.

Тому, цілими днями я безперервно перебуваю поруч з Андрійком на полу. То сиджу, то лежу, то повзаю разом із сином, то граємося. Насправді, Андрійко, поки що, не надто захоплюється спільними іграми з іграшками. Йому більше подобається перелазити через маму, повзти по ній вздовж та впоперек, гризти її з голови до ніг, особлива радість – схопити за волосся. Ще можна покататися на маминій нозі, пострибати вище її голови та інше, в тому ж дусі.

На порозі реальних труднощів

Тіфлокоментар: малюк спокійно лежить на килимі в оточенні іграшок. Він зосереджено гризе гумове кільце, чекаючи послаблення маминого контролю

А так, Андрюша може досить довго розважатися сам. Йому подобається, що вся кімната в його розпорядженні. Тут він на своєму килимку пограв з музичним центром, тут заліз під пеленальний стіл й пошарудів пакунком з підгузками, тут постукав по татовому стільцю, тут помацав батареї та здивувався, що вони такі теплі, а то і до тата під стіл заповз. Всі дроти посмикав, роутер з полиці скинув, диск розпатрав та під килим сховав. Загалом, все, як треба.

У світлі вищче описаних Андрюшиних дії, я не можу надовго залишати його самого, тому, поки він не спить, вільного часу у мене все менше і менше. Керуючись логікою, затих – значить, шкодить, одного разу я виявила, як Андрійко грав із монетою, що випала з моєї кишені. Іншого разу, як він розгойдував сушилку з білизною та багато чого ще. Таким чином, наступають складні часи для незрячої мами, коли малюк вже активний, але ще не розуміє, що можна, а чого не можна робити, а пояснити це йому поки що складно.

Ні, я не скаржуся. Просто констатую факт, що бабусі так переживали, як я впораюся з новонародженим. А що там з ним боротися? Погодував, помив,та й спати уклав. Ось, тепер, дійсно буде складно.

Але, нічого неможливого немає. Потихеньку Андрюша вчиться розуміти, що таке не можна. Наприклад, коли він підбирається до татового комп’ютера і стукає по ньому (на слух це зовсім не важко визначити, адже більше нічого металевого в кімнаті немає), я роздсержено качаю головою та кажу:

 «А-а-яй, а-я-я-я-яй, Андрюша! Ну-ка зникни з татової території! »

 Не знаю, що діє більше, міміка, жести або інтонація, але Андрійко помалу, помалу, та й іде від комп’ютера. Але, чекає, коли я втрачу пильність, щоб повторити спробу. Правда, у присутності чужих людей, ці мої маніпуляції чомусь втрачають дію.

Тут, звичайно, вступають в силу загальноприйняті правила безпеки.

Не залишати у вільному доступі дрібних предметів, підключених до розетки проводів, флакончиків з ліками і косметикою, тощо. Бажано якомога частіше пилососити килим. Про меблі зі згладженими кутами ми потурбувалися вже давно. Ну й, звичайно ж, закриті кватирки в момент, коли малюк на підлозі.

Якось так, якщо говорити коротенько про реальні складнощі незрячої мами. Втім, це, напевно, стосується й всіх інших мам.

Авторка: Світлана Стрельцова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *