«ІНКЛЮЗІЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ ІЗ МАЛЕНЬКОЇ РОДИНИ», — МАМА СОНЯЧНОГО ХЛОПЧИКА, ЛАРИСА НОВОСАД

інклюзія

Тіфлокоментар. На фото Лариса Новосад з сином Валентином на фоні Карпатських гір

Лариса Новосад, мама сонячного хлопчика із міста Луцьк, відкриває нову серію проекту «Портрет», де ми розповідаємо історії звичайних людей. Про них рідко пишуть у ЗМІ. Кожен із наших героїв володіє фантастичним талантом: мріяти та діяти. Тому їх мрії втілюються і стають невід’ємною частиною життя інших людей. Великі справи складаються змаленьких кроків, які наші герої роблять кожен день. Для себе і для всіх!

З Ларисою Новосад ми познайомилися у Києві на семінарі для представників ЗМІ, який організувала ВГО «Коаліція».  Симпатична білявка із чарівною посмішкою, мати трьох дітей, Лариса усім своїм виглядом спростовує розхожий стереотип, що мама особливої дитини повинна бути «закатована життям та обставинами». І це не фальшива  чванькуватість, це – спосіб її життя.

Деколи мені закидають, що так, виховувати дитину з інвалідністю — це дійсно є подвиг, але читати про це цікаво, тільки тим людям, яких це безпосередньо стосується. Не поспішайте закривати вкладку й переходити до інших, на ваш погляд, більш актуальних новин. Ця стаття про те, як потрібно виховувати своїх дітей, щоб вони вміли любити і віддавати. Як перебороти материнську гіпперопіку та відпустити? Як навчитися довіряти своїй дитині? І інвалідність тут ні до чого.


Тіфлокоментар. На фото Лариса Новосад – білявка зі щирою посмішкою, тримає в руках букет із лілій та троянд

Про народження Валентина та генетичну посмішку:

Валентина я народила, коли мені ледь не виповнилося 20 років. Можливо нам пощастило, ми спочатку не знали,що у нашого хлопчика синдром Дауна.  Із пологового будинку нас виписали з діагнозом «понижений м’язовий тонус» та «ослаблення організму». Тож, ми не булиприголомшені  із самого початку. Про синдром Дауна ми дізналися черезшість місяців, коли попали у лікарню з підозрою на вірусну інфекцію та здалианалізи на кариотип.

Чесно кажучи, то був щок. Для нас розпочався дуже важкий час. Час розпачу. Час сліз. Час втрачених надій.

Ми з чоловіком , як кожна молода сім’я мали певні плани на життя, хотілось не тільки бути батьками, а йбудувати кар’єру та ще багато чого.  Ми не розуміли, що сталося. Нам невистачало інформації, ні, не те слово, в нас взагалі не було ніякої інформації.Це сьогодні можна знайти в Інтернеті  безліч статей про те, що є синдромДауна  та як лікувати і виховувати таких дітей. Тоді не було нічого,тільки діагноз, котрий звучав як вирок.

Ми з чоловіком пройшли всі необхідні аналізи, які підтвердили, що ми обидва абсолютно здорові. За всіма показниками у нас повинна була народитися здорова дитина. Така ось гра природи. Генетична посмішка.  Сьогодні, аналізуючи своє життя, я розумію, що в кожній сім’ї має бути якийсь час на усвідомлення.


Чим раніше мама перестає жаліти себе, чоловіка, дитину, тим швидше вона починає діяти. Якщо Господь приніс цю малечу в нашу сім’ю, він точно знав, що саме тут йому буде добре.

Тіфлокоментар. На фото Валентин, син Лариси, хлопчик посміхається та вказує рукою на озеро

Про перші кроки:

Чи соромилася я своєї дитини? Знаєте, я не помічала ніяких зовнішніх проявів нозології. То було моє маленьке  сонечко, яке я дуже любила і люблю. Але факт остається фактом.То я почала шукати інформацію. Стала придивлятися до інших, шукати схожі прояви.Цікавилася, розпитувала що там як.  Це все нічим не закінчилося, і я вдомашніх умовах почала його виховувати.

Тоді, на рівні інтуїції, мені здавалося, що якщо дитина має розумову відсталість, то з ним потрібно якомога раніше починати працювати.  Я намагалася створити вдома найбільш комфортні умови для його подальшого розвитку.

Згодом, коли я зрозуміла,що мені потрібно міняти свої плани на життя, я поїхала в Полтаву на навчання. Явирішила присвятити себе допомозі сонячним дітям і їх батькам. Вже там я узнала,що ті умови, які я створювала для Валентина називається «знайомство із зовнішнім світом через природні матеріали» та ще багато іншого.

А поки, якщо він не хоті врозмовляти, а просто вигукував буква «А», то треба було вивчати букви. Завдякицьому, Валентин, коли шов у перший клас, вмів і писати, і читати. Сьогодні він навчається у реабілітаційному інтернаті, але по звичайній програмі, де є фізика, математика та інші предмети, які вивчають у середній школі.

Про внутрішні страхіття та про те, як їх приборкувати:

Згадую перший день, коли ми повезли Валентина у дитячий садочок. Мені здавалося, що інша людина не зможе дати йому більше, ніж я даю в домашніх умовах, адже я створила йому комфортні умови для розвитку, оточила теплом і турботою.  Тоді, для мене, віддати комусь мого малюка – здавалося  нереальним.

Коли Валентин перший раз зайшов в групу дитячого садочку, я побачила там ще двох діток із синдромом Дауна, які не могли розмовляти.  Це не була якась там страшна картина, але я вірила, що мій син буде розмовляти. Я хотіла думати, що він такий як усі. А ті двоє діточок зламали мої стереотипи, сколихнули в мені внутрішні страхіття.


Сьогодні, я вважаю це за основну помилку, яку допускають батьки щодо своїх дітей. Треба навчитися відпускати. Я навчилася довіряти своїй дитині. Навчилася вірити в нього. Але, це був дуже тернистий шлях.

Це дуже на мене вплинуло. Як я могла залишити свого сина ізчужими людьми? Ми з чоловіком від’їхали майже на 10 кілометрів, коли я змусилайого повернутися. Таке повторювалося не один раз. Мені було дуже важкоперебороти свої страхи. Зрозумійте, це була величезна робота, поки я сама себене навчила відпускати, хоча, якщо чесно, досі переживаю і хвилююся як там міймаленький хлопчик без мами (посміхається). Це маленькі кроки на великому шляху довіри, бо йому там краще, він отримує навички та знання, які я не можу йому дати. Дивлячись на сьогоднішні успіхи Валентина,я розумію, що він моє саме велике досягнення у житті.

 Про творчість, спорт та самореалізацію:

Валентин  творча людина. У нього насичене життя.  Він дуже активно займається танцями.  У  дев’ять або десять рочків Валентин захопився сучаснимитанцями, такими як брейк-данс і тектонік. Він сам знаходив в Інтернетівідеоролики і вчився, ретельно повторюючи всі рухи танцюристів. Зараз вониготуються до Осіннього балу, репетирують класичні бальні танці.

Тіфлокоментар. На фото Валентин та Лариса у бальних костюмах, вони тримаются за руки утворивши арку. Під аркою маленький хлопчик, який танцює. Родина посміхається.

Валентин бере участь  у різноманітних спеціальних  олімпіадах і змаганнях. Він є учасником Луцької футбольної команди, яка завоювала золоту медаль на всеукраїнському чемпіонаті в Полтаві.  Коли вони повернулися зі змагань, я побачила блиск в очах своєї дитини.

Я зрозуміла, що це правильно, створювати йому всі умови для самореалізації. У нього насичений графік, але він займається тим, що приносить йому задоволення.

Зараз у Валентина нове захоплення — фотографія. Мама й сестра виступають моделями. Хто знає, може з часом він стане відомим фотографом?

Про жалість:

Діагноз  «СиндромДауна» чіпляється як клеймо. Я багато чула жалісливі репліки, не тільки від сторонніх людей, але й від близького оточення: 

«Бідна Лариса, тому що у неї “такий” (слово не підбирають, бо ясно ж який,  і говорять пошепки) Валентин!»


Я навіть собі коханій не дозволяю себе жаліти.  Я не хочу жалю. Я хочу, щоб його та таких, як він просто розуміли. Я  ставлю питання по іншому, не НЕ ЗА ЩО, А ДЛЯ ЧОГО МЕНІ ЦЕ?

Про сім’ю:

Я вдячна своїй родині зате, що у нас є взаєморозуміння й любов. У нас з чоловіком троє дітей. Дочка —Міланочка, їй 13 років, мій найголовніший і надійний помічник. Вона моя права рука. Мій друг. Моя підтримка.

Мілана стала для Валентина своєрідним вчителем. В них різниця 4 рочки, він все повторював за нею, коли ми розмовляли,  вчили букви, цифри та інше.

Хочу сказати тим батькам,які народжують одну дитину і більше не хочуть ризикувати, не варто ставитикрапку на своєму житті. Є такі, що дуже себе жаліють, як я буду далі жити?Навпаки, друга, третя дитина – це ваша підтримка, опора, віра в продовження життя.

Мілана – це найкращий друг для Валентина. Вона активно допомогає не тільки брату, вона опікується другими дітьми. Це інклюзія в дії, я дуже б хотіла таких відношень у нашому суспільстві. Інклюзія починається  із маленької родини, де діти навчають один одного доброті, любові та взаєморозумінню. Щодо Валентина, то йому дуже подобається роль  старшого брата, бо крім Міланки, в нього є ще маленький братик, про якого треба піклуватися.

Нам з вами постійно требавчитися у цих людей, бо вони зовсім по іншому ставляться до всього, щовідбувається навколо. Вони завжди вірять в те, що все добре. Вони не мають агресії, злості та егоїзму. Мені здається, що сонячні хлопчики та дівчатка – то є янголи, які послані з неба, щоб зробити нас людьми. На жаль, поки, мало хтоце розуміє.

Идея: ГО «Рівноправне суспільство»

Написала: Екатерина Орел

Фото: из архива Лариси Новосад

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *